Головне:
- Як зустріч у Ватикані змінила сприйняття Трампом російсько-української війни?
- Навіщо Путін випустив на сцену своїх міньйонів з Радбезу із їхніми ядерними погрозами?
- Як подальший перебіг мирних переговорів бачить Україна?
Зустріч Володимира Зеленського та Дональда Трампа у Ватикані, фото якої облетіли всі світові медіа, справді стала важливою подією в перманентному мирному процесі. Стало помітно, як американський президент змінив навіть свою публічну риторику на тему російсько-української війни.
По суті, можна сказати, що сторінку зі скандалом в Овальному кабінеті тепер перегорнуто остаточно. Але це не означає, що в мирному врегулюванні незабаром обов'язково станеться якийсь якісний прорив.
Хоча у Вашингтоні й надалі підганяють усіх учасників переговорів і погрожують, що США можуть переключитися на інші міжнародні питання, якщо не побачать жодного прогресу, цього тижня стало дедалі очевидніше, що нікуди Штати від України не подінуться.
Тим паче навіть віцепрезидент Джей Ді Венс, один із найскептичніше налаштованих до України членів команди Трампа, публічно розмірковує про те, що США будуть "дуже наполегливо" працювати над мирним врегулюванням у найближчі 100 днів. І він же визнає, що "це (війна) нікуди не дінеться найближчим часом".
Тож хоча дипломатична активність на різних рівнях триватиме й надалі, у формі різноманітних дзвінків, самітів, візитів і перемовин, різка зміна ситуації в осяжному майбутньому виглядає малоймовірною. Тому варто окреслити, з чим США, Росія та Україна відкривають нову сторінку переговорів.
Позиція США
"Ви знаєте, як президент Трамп сказав в Овальному кабінеті Зеленському: "У вас немає карт". Так знаєте що? Президент Трамп роздав йому роял-флеш", – прокоментував підписання угоди про надра міністр фінансів США Скотт Бессент.
Підписання багатостраждального документа стало головною подією тижня на переговорному треку, вигідною обом його учасникам. Україна змогла продемонструвати ту саму "відданість мирному врегулюванню", яке від неї так наполегливо вимагають американці (ще й домовитися при цьому про цілком адекватні параметри угоди). Трамп же зміг продемонструвати своїй аудиторії хоч якийсь предметний прогрес на російсько-українському треку, ту саму "майстерність укладення угод", якою він так хвалиться, але яка за час його другої каденції існує в основному на словах.
При цьому з риторики американського президента кудись зникли пасажі про "350 мільярдів українського боргу" і "Україну, яка тільки просить". Замість цього Трамп тепер обіцяє публіці багатомільярдні прибутки від реалізації угоди про надра. Зате потроху, вперше за Трампа, почалися зрушення в питанні продажу Україні американської зброї – адже всю поточну допомогу було затверджено ще за Джо Байдена.
Друга помітна зміна риторики Білого дому – сумніви в тому, чи дійсно "Путін хоче миру", які все більш виразно озвучуються. Трамп поступово, дуже повільно, але все-таки починає розуміти, що в цій історії його "водить за ніс" не Україна, а Росія.
При цьому США поки не відходять від заданої Трампом на самому початку рамки: США в російсько-українській війні є не союзником України, а лише посередником між двома воюючими сторонами. І виконують важливу, особливо в їхньому розумінні, функцію – доносять Україні та Європі бачення російської сторони, якщо вже ні Київ, ні Париж із Лондоном і Берліном спілкуватися безпосередньо з агресорами не хочуть.
Зустріч української делегації зі спецпредставником Трампа Кітом Келлогом у Лондоні (фото: x.com/andrii_sybiha)
Зокрема, один з оприлюднених агентством Reuters минулого тижня документів якраз і описує відносно "реалістичне" бачення врегулювання, яке росіяни передали американцям. Представники США, своєю чергою, також наполегливо намагаються з'ясовувати в українців їхні "червоні лінії". І тут позиція Києва повністю відповідає тій, яку українське керівництво озвучує і публічно.
При цьому, хоча останнім часом американське керівництво хоч і демонструє дедалі краще розуміння того, що відбувається в російсько-українському протистоянні, окремі ілюзії все ж залишаються. Наприклад, про те, що агресори нібито володіють безумовною ініціативою на полі бою, а Україні загрожує неминуча поразка, якщо не домовитися тут і зараз, – що категорично не відповідає дійсності.
Головне питання, що лежить на поверхні: чи зважаться США нарешті не погрожувати Росії санкціями, а реалізувати ці погрози. Трамп за останній тиждень явно поклав на місце пряник, але батіг все ніяк не дістає.
Позиція Росії
Незважаючи на те, що Володимир Путін і його спецпредставник Кирило Дмитрієв, вочевидь, змогли встановити гарний контакт зі спецпредставником Трампа Стівеном Віткоффом, доволі очевидно, що Москва в переговорному процесі дещо поступається ініціативою. Принаймні жодних досягнень, подібних до підписання Україною "мінеральної угоди", у Москви поки що немає.
При цьому в Кремлі, вочевидь, розуміють, що нинішня адміністрація Білого дому дає Росії унікальний шанс укласти дійсно вигідну "угоду", адже наступний американський президент може вже бути набагато менш податливим. І навіть після проміжних виборів до Конгресу 2026 року монополія Трампа на владу може похитнутися.
Тому росіяни зараз щосили намагаються транслювати силу на зовнішню аудиторію насамперед на Вашингтон. З цією метою останніми днями з'явилося одразу кілька інтерв'ю московських "яструбів" із Ради безпеки, які погрожували Євросоюзу і НАТО ядерними ударами, погрожували захопити Одесу і провести "денацифікацію" Європи тощо. І цей потік маячні дістав чудову цитованість у провідних медіа на Заході.
На тлі ядерної істерики своїх міньйонів Путін отримав можливість розігрувати перед Трампом роль "миротворця". Для цього РФ вдруге за останній час вирішила протягнути тему "припинення вогню" на 9 травня (а також, вочевидь, щоб зарубіжні гості заходів у Москві почувалися в більшій безпеці).
Агресори спробували загнати Україну в класичну пастку – "чи перестали ви пити коньяк вранці?" – коли будь-яка з відповідей є невигідною для того, хто відповідає. Якби Україна публічно відмовилася від триденного перемир'я – це був би чудовий привід звинуватити її, перед Трампом, у тому, що саме Київ не хоче миру. Якби погодилася – тим самим пішла в заданому росіянами порядку денному.
При цьому, залишається в силі оцінка, яку ще кілька тижнів тому давали співрозмовники РБК-Україна – поки що в Москві дійсно вважають, що можуть помітно посилити свої позиції на фронті, користуючись сприятливим літнім сезоном. І якщо на ситуацію не вплинуть жорсткі американські санкції, до осені на реальне припинення вогню агресори не підуть.
Позиція України
Україна на різних переговорах з американцями окреслила кілька червоних ліній. Перш за все, свою категоричну, абсолютну незгоду з будь-якою формулою визнання Україною російської окупації Криму.
Другий момент – членство в НАТО не може бути знято з порядку денного. Нехай зараз з цього питання серед країн-членів Альянсу немає консенсусу, але жодна третя сторона (у цьому разі, РФ) не повинна мати права вето на зовнішньополітичні рішення України.
Третій ключовий аспект – не може бути мови про послаблення санкцій. Крім того, як заявив у Верховній раді глава МЗС Андрій Сибіга, Україна не піде й на обмеження для своїх збройних сил або на формати співпраці із західними союзниками.
Зустріч Володимира Зеленського з Еммануелем Макроном у Ватикані (фото: x.com/andrii_sybiha)
Загалом те, що Україна і ключові європейські країни (Франція, Великобританія, Німеччина) в контактах з американцями виступають єдиним фронтом, співрозмовники РБК-Україна також називають одним з важливих досягнень останнього часу.
Стратегічне бачення мирних переговорів з української сторони полягає в наступному: спершу має наставати безумовне і повне припинення вогню на термін 30 (60, 90) днів – у російські ігри з "перемир'ям на 9 травня" Київ грати не збирається – і confidence-building measures (заходи зі зміцнення довіри, на кшталт обміну військовополоненими за принципом "всіх на всіх"), а це вже створить умови для подальших, більш глибоких, переговорів.
Зокрема й із залученням до них представників РФ – зараз же їх за столом переговорів, по суті, немає. Тому Україні важливо, щоб ще на нинішньому етапі, без росіян, не "віддати" жодних принципових позицій.
