Ми зустрілися з хлопцями на Запорізькому напрямку. Усі привітні та комунікабельні. На пункті постійної дислокації підрозділу розвішано багато прапорів рідних країн бійців Міжнародного легіону.
Спершу сідаємо поряд зі стягом Норвегії та починаємо розмову із бійцем із позивним "Баскет".
– Ким ти був у попередньому житті до того, як приїхав в Україну? До війни.
– Я з Норвегії. До того, як я приїхав в Україну, я був просто цивільним. У Норвегії у мене не було військового досвіду. У мене в країні можна служити до року, але не всіх беруть. І я не потрапив. Працював вдома на будівництві, керував важкою технікою та обладнанням, працював так сім років і просто жив звичайним життям: працював, проводив час з друзями і знову працював. А потім я вирішив приїхати сюди і змінив усе своє життя.
– Якою була твоя реакція, коли ти побачив новини про війну в Україні?
– Я стежив за подіями з самого початку, коли сказали, що напад ось-ось відбудеться. Тому я почав більше читати і коли це сталося, продовжував слідкувати за ситуацією, побачив, що це не війна між військовими, це війна Росії проти цивільних в Україні і решти світу. Вперше я приїхав до України у березні 2022 року, тому що вирішив, що можу чимось допомогти. Це не обов'язково повинно бути щось військове, але я знайду, чим можу допомогти. Приїхав якраз після того, як Зеленський закликав всіх, хто може, приїхати і допомогти. Я спробував вступити у військо. Спочатку поїхав до Польщі, а потім зустрів багатьох людей з усього світу, які їхали сюди з тими ж намірами – допомогти, приєднатися до Легіону.
Вирішив, що можу спробувати приєднатися до них. Але, щоб приєднатися до армії, потрібно було мати бойовий досвід та військову підготовку. Оскільки я цього не мав, мене не прийняли. Я залишився ще на три тижні і допомагав в інших сферах – гуманітарній допомозі та інших подібних роботах. Потім я повернувся додому, але підтримував контакт з хлопцями, яких зустрів тут. Продовжував стежити за війною. І ось у лютому-березні 2023 року кілька хлопців, яких я зустрів раніше, знову їхали до України і сказали, що знову йдуть вступати до Легіону, бо там шукають більше людей і приймають більше цивільних, якщо вони підходять за критеріями.
– Тобі не було страшно приєднатися до армії?
– Під час тренувань я зрозумів, що я добре освоїв основи солдатської справи. І тому не було страшно. Але потім, коли ми наближалися до моменту, коли нам дали наказ, що ми маємо йти і атакувати російську позицію, я подумав: "А я не знаю, чи зможу це зробити". Я міг би просто залишитись тут і тренуватися. А мені сказали: "Ні, в тебе все гарно вийде". Я не був у цьому впевнений. Адже всі інші казали: "Готові, давайте, йдемо вбивати людей", а я: "Ну, я не впевнений, чи це мені підходить". Але я спробував. Потім ми вирушили в зону операцій і вже через 48 годин були на місці, просуваючись до російської позиції, яку мали захопити. І як тільки росіяни нас побачили, вони відкрили вогонь з усіх видів зброї.
Пекло почалося. Я впав на землю і був наляканий. Не знав, що робити. Мій командир, з яким ми дуже добре здружилися під час тренувань, був прямо за мною і сказав: "Ти маєш повзти". Я відповів: "Ні, я залишаюсь тут, це безпечніше, я за маленьким пагорбом, і не рухаюсь". А він каже: "Ти маєш рухатись. Ти маєш побачити ворога. Якщо не рухатимешся, загинеш". Я: "Ні, ні, я не рухатимусь". І тоді він кричить: "Трясця, рухайся, інакше я тебе вдарю". Я зрозумів, що він не жартує. Тож я почав повзти ті три метри. Він питає: "Що бачиш?" Я: "Бачу двох росіян".
Боєць "Баскет" (фото: РБК-Україна)
Я їх вбив. І ми вступили у бій. Після цього ми не змогли захопити позицію, але нам вдалося захопити набагато більше території, ніж ми думали. Після першого бою, коли все затихло, ми оцінювали втрати, а росіяни свої. Я заспокоївся і зрозумів, що насправді все пройшло досить добре. Це було страшно, але в якийсь момент ти до цього звикаєш. І цей перший бій визначає, чи підходить тобі військова служба чи ні. У нас були люди з бойовим досвідом, які мали набагато більше підготовки, ніж я, але після цього бою вони сказали: "Ні, це не для мене, я повертаюсь додому". Тому багато залежить від ментального стану, чи зможеш ти це витримати.
– Після цього ти відчував, що хочеш повернутися додому?
– Ні, насправді не відчував, тому що лише перші десять хвилин були найстрашнішими. Коли ти отримуєш контроль над ситуацією, ти вже чуєш, коли снаряди летять до тебе, ти звикаєш до мін та артилерії. Я зрозумів, що це 50 на 50, чи ти виживеш, чи ні від мін та артилерії, але на фоні російських солдат я знав, що ми сильніші.
І я знав, що ми все одно маємо допомогти, тому я не міг здатися і залишити все після одного поганого бою. Я мусив продовжувати. Тому ні, навіть не було думки повернутися додому. Я знав, для чого я приїхав, знав, на що підписався, і був готовий це робити.
– Ти зрозумів, що Росія – агресор, коли дізнався про війну в Україні? За кордоном часто люди не зовсім розуміють, хто не правий.
– Я зрозумів, що Росія є агресором. Росія неправа. І я не знав багато про Україну чи її історію відносин з Росією до війни. Але потім, коли я почав читати про 2014 рік, я зрозумів, що я повинен допомогти, бо я можу це зробити. Чому я маю сидіти в Норвегії і дивитись, як це відбувається, коли я можу щось змінити? Я не знав, що буду служити в армії, але коли мені запропонували, я сказав: "Добре, спробую". Тому що я знаю, що можу зробити щось корисне, і я захищаю цивільних та невинних людей, захищаю Україну. Якщо вони заберуть Україну, вони не зупиняться. Вони точно підуть далі, і всі це кажуть і всі це знають. Тому я знав, що я не тільки захищаю Україну і її народ, але й усю Європу. Адже я як один солдат можу зробити більше тут, ніж хтось сидячи в Норвегії і просто обіцяючи допомогу. Я повинен показати, що я готовий допомогти і змінювати щось. Краще спробувати, ніж просто говорити і не пробувати.
– Українці, коли підписують контракт, не можуть його розірвати. А як щодо вас – іноземців?
– Раніше можна було розірвати контракт і йти, куди хочеш, змінювати батальйони чи що завгодно. Але тепер – ні, цього вже не можна. Тепер потрібно служити мінімум шість місяців. І протягом цих шести місяців контракт не можна розірвати. Зараз більшість, хто приходить, вони вже знають, на що йдуть. І якщо вони хочуть приєднатися до нашої команди, ми завжди їм кажемо, що треба служити шість місяців. Вони це розуміють і готові. Тож все більше і більше солдатів, які приходять вже пізніше під час війни, тепер залишаються на довгий термін, на відміну від початку війни, коли вони лише хотіли приїхати на три тижні чи три місяці. Зараз вони тут на довший час.
– Як довго ти вже тут?
– Я тут майже два роки. У березні буде два роки.
– Ти міг бути тут лише шість місяців, а тепер ось вже два роки. Як довго ще плануєш тут залишатися?
– До перемоги!
– До перемоги? Це може зайняти багато років.
– Так, тоді просто будемо працювати далі. Ми не можемо просто здаватися, бо стає тяжче. Українці не можуть здатися, то чому я маю? Я приїхав допомогти, я не можу просто повернутися додому через поганий день на передовій. Я приїхав, щоб служити заради мети, заради людей України. Я не можу просто відмовитись через страх.
– Чи є у тебе проблеми з комунікацією з українцями? Мовний бар'єр?
– Коли я не на передовій, то комунікація дійсно є проблемою, тому що не всі говорять англійською, а я теж не дуже добре знаю українську. Але коли я на передовій, нам не потрібно багато говорити. Ми розуміємо один одного. Навіть якщо український солдат хоче мені щось сказати українською, я розумію. І він мене розуміє, коли я пояснюю англійською. Певно ми просто думаємо однаково в багатьох ситуаціях. Тому ми завжди знаходимо спосіб, щоб порозумітися, особливо коли проводимо більше часу разом і звикаємо один до одного.
Фото: надано "Баскетом"
– Що, на твій погляд, необхідно Україні, щоб зупинити росіян? Щоб зупинити війну в нашій країні і забрати наші окуповані території?
– Артилерія, мінометні системи. Це те, чого нам завжди не вистачає. Але також солдати. Звісно, у нас є іноземці, які приїжджають допомогти. Є українці, які приїжджають допомогти. Але цього все одно не вистачає. Нам потрібно більше підготовлених солдатів, тому що багато з тих, хто був призваний, отримали мінімальну підготовку, а потім їх відправили на передову. І це не дуже допомагає тим хлопцям, які вже там, тому що вони виходять, а не знають, що робити. Тому нам потрібно більше озброєння, більше підготовлених солдатів, і нам потрібні кращі оборонні лінії, оскільки ми зараз в оборонній ситуації. Всюди на передовій оборонні лінії можна було б покращити. Завжди є можливість для поліпшення, і це дуже важливо.
– Багато людей за кордоном вважають, що щоб зупинити війну, треба віддати Росії всі окуповані території, і тоді Росія зупинить війну. Як ти думаєш, це можливо?
– Західний світ думає, що так і буде. Але насправді росіяни просто вкопаються, зміцнять свої позиції і через кілька років знову нападуть. Тому це зовсім не варіант. І думаю, більшість українців думають так само, тому що це сталося в 2014 році. Це повториться знову. Вони просто відбудують все і знову нападуть. Вони не зупиняться.
– Ти коли-небудь думав залишитися в Україні після закінчення війни?
– Так. Після війни теж буде багато роботи. Тому що тоді треба буде відбудовувати. Якщо війна просто заморозиться, то нам все одно треба буде залишатись і готуватися до наступного вторгнення. Тому ми не можемо просто поїхати. Ми можемо відновлювати. Відбудовувати міста, які можна відбудувати. Допомагати. Продовжувати працювати в армії.
***
Ще один боєць Легіону приїхав до України з Данії, і так само, як і його побратим, мав звичайне цивільне життя.
– Вдома я працював муляром до того, як приїхав сюди. Десь за п’ять років до того, як я приїхав в Україну, я відслужив свою строкову службу в армії Данії. Це був весь мій військовий досвід до того, як я приїхав сюди.
– Чому ти вирішив приїхати сюди, і коли це було?
– Приїхав сюди влітку 2023 року. Однією з причин було те, що я побачив документальний фільм на Netflix "Зима в вогні". Мене дуже вразило, як люди були готові продовжувати опір у столиці, продовжувати боротися, тому що вони не хотіли бути частиною російської маріонеткової держави. Вони хотіли бути окремим народом, мати свій прапор, свою демократію. І вони були готові віддати все, що в них є, навіть коли на них нападали з автоматами, а вони мали лише саморобні барикади. Це було неймовірно надихаюче, бачити готовність зберігати те, що твоє, захищати свою країну, і готовність боротися за це. І це сильно мене вразило.
Потім, коли почалася повномасштабна війна, і я побачив бомбардування дитячого відділення в Маріуполі, коли побачив кадри, як виносили вагітну жінку – це не військова ціль. Росіяни не прийшли визволяти, як вони казали, в межах триденної спеціальної операції. Вони прийшли знищити людей. Вони завдають шкоди мирним, невійськовим. І це мене дуже обурило. Я побачив викрадення українських дітей, яких, як відомо, забирають в Росію на усиновлення. Їм змінюють паспорти, змінюють документи, щоб зробити вигляд ніби вони народились у Росії. Це не правильно. Це мене глибоко вразило.
Потім, коли почалася повномасштабна війна, я побачив багато кадрів з тутешніх подій. Але спочатку я казав собі, що їм потрібні люди з належним військовим досвідом, з бойовим досвідом. Я не такий. Але після року, спостерігаючи за готовністю до опору і здатністю українців адаптуватися до ситуації, в якій вони опинились, я зрозумів, що я маю приїхати. Я приїду і буду боротися. І це страшний вибір. Але я сказав собі: або я замовкаю і припиняю кричати на екран вдома, або щось роблю. І я вирішив щось робити.
– Як довго ви готувались до військової служби в Україні?
– Оскільки я мав певну підготовку вдома в Данії, я короткий час перебував у Львівській області, а потім мене перевезли до другого батальйону Міжнародного легіону. Там я отримав додаткову підготовку, зокрема щодо озброєння, з яким мені доведеться працювати. З того моменту, як я приїхав в Україну, до того, як потрапив на лінію фронту, пройшло близько місяця-півтора, включаючи переїзди між різними місцями.
– Коли ти приїхав сюди і побачив руйнування в Україні, зруйновані вщент села, що ти відчував?
– Я був шокований. Протягом багатьох років ми могли бачити відео з війни в Інтернеті, але це не порівняти з тим, коли ти проїжджаєш через одне з цих сіл, де колись була щаслива громада, а тепер – згорілі будівлі, машини, що горять, будинки, які більше не існують або повністю зруйновані. Це залишає відбиток, це зовсім інше, і це водночас і сумне, і надихаюче видовище, бо ти сумуєш через те, що тут колись жили щасливі і мирні люди, але це дає тобі стимул виходити і боротися, щоб руйнування, яке ти бачиш на передовій, не поширилося далі.
– Яка була перша прифронтова зона, до якої ти потрапив?
– Це, мабуть, була Луганська область. Я прибув туди разом з другим батальйоном Міжнародного легіону. Для мене це були оборонні операції. Мені довелося зайняти позицію в окопах, де відстань між нами і росіянами не перевищувала 100 метрів. А на деяких позиціях, де були вириті окопи, відстань була менше 50 метрів. Ми могли чітко бачити їхні окопи день і ніч. І якщо приглянутись, можна було побачити, як люди ходять, бачити верхівки їхніх касок. Це була перша місія, на яку я був відправлений.
– Було страшно?
– Це була суміш страху і, не знаю, трохи захоплення, бо я вже був там і робив те, до чого прагнув. Реальність була страшною, бо ти знаєш, що достатньо одного прямого влучання артилерійського снаряда – і все. Але також ти відчуваєш себе на своєму місці, виконуючи свою місію, чого багато людей шукають все життя. Це точно те, що я відчув, коли потрапив туди: я був саме там, де мав бути.
– У нашому світі є правила війни. Але ти помітив, що росіяни не дотримуються цих правил?
– Безумовно. Вони не поважають жодних правил ведення бойових дій чи законів війни, які були розроблені протягом багатьох років. Їм це не цікаво. Військова ціль чи цивільна – для них це не має значення. Якщо вони можуть досягти успішного удару, вони покажуть це в своїх ЗМІ і скажуть: "Ось, як успішно діяла наша армія". Для них немає поняття поразки, є лише перемога. Будь-якими засобами – ось їхній принцип.
– Чому, на твою думку, Росія вторглася в нашу країну?
– Багато чого можна віднести до подій 2014 року, коли відбулися вибори. Путін втратив свою маріонетку. Він втратив контроль над тим, що вважав бар'єром між ним і рештою Європи. І саме тоді він зрозумів, що більше не може контролювати цих людей через маріонеток чи хабарі політиків. Тепер йому довелося вторгнутися, щоб отримати тотальний контроль над країною. Я думаю, що його налякало те, що він втратив цей контроль, і раптом люди почали виступати проти цього "великого російського ведмедя", якого нам постійно малювали в дитинстві. І тепер він намагається це придушити. Тому, я думаю, це сталося через страх перед розвитком ситуації на заході, через те, що він більше не має того контролю, який був раніше.
Боєць з Данії (фото: РБК-Україна)
– Росіяни завжди кажуть, що в Україні воюють солдати НАТО та іноземні військові. Коли вони бачили європейців на передовій, яка була їхня реакція?
– Росіяни завжди реагують дивно на те, що є іноземці в цьому районі, особливо коли ми в лісі. Вони чули, як ми розмовляли англійською, і ми їм кричали англійською. І я думаю, що багато хто з них був налаштований на те, що вони дійсно воюють з НАТО. Тому, коли вони чули ці англійські голоси, вони починали кричати: "Я воюю з НАТО?" Я їм відповідав: "Ні, я просто звичайний муляр з Данії з рушницею в руках. Тут немає НАТО, заспокойтесь". Вони переконані, що зараз воюють з усією збройною силою НАТО. Але це не так. Якщо б це було так, ситуація була б зовсім іншою.
– Росія є ворогом лише для України чи для всього світу?
– Вони однозначно вороги для всього Заходу. Люди не розуміють, наскільки важливою є Україна для решти Європи. Україна є серцем для всієї Європи. І це відчувалося вдома, як тільки Україну атакували. І це також знала Росія, коли почала атакувати. Це боротьба, і якщо ми програємо Україну, не дай Боже, то ворог буде у нас на порозі.
– Ми сподіваємося, що цього не станеться, але якщо вони візьмуть Україну, що, на твою думку, буде далі? Вони підуть до Польщі та інших країн?
– Українці зробили неймовірну роботу, поступово розбиваючи те, що колись було російською армією. Тому ні, я не думаю, що вони підуть далі. Але я дійсно думаю, що з часом може виникнути більша загроза для нас. І ось чому важливо боротися зараз.
Можливо, не одразу, але з часом може бути наступний крок. Він (Путін, – ред.) захопив Чечню, частину Грузії, Крим. Зараз він намагається забрати Україну. Він вже успішно зробив Білорусь своєю маріонеткою. Він поступово нарощує свою силу, а ми на Заході все це ігноруємо.
– Що для тебе було найбільш несподіваним, коли ви приїхали в Україну?
– Мене дуже здивували люди. Це дуже привітні та теплі люди. Вони трохи сміються, коли я підходжу до них і намагаюся з ними спілкуватися, бо моя українська майже нульова. Вони сміються, але при цьому намагаються допомогти, чудові люди. Наприклад, на моїй першій базі, коли я чекав на виїзд з другим батальйоном, була одна старенька жінка, яка працювала там, де ми милися і прали речі. І одного разу я залишив свою футболку сушитися, і вона побачила, що в ній була дірка. Коли я наступного дня прийшов забрати свої речі, вона зашила її і сказала: "Ось, будь ласка, це вам, ласкаво просимо в Україну". Просто дивовижно – такі привітні та чуйні люди, які розуміють, що мені трохи важко освоїтись тут, і вони просто допомагають, як можуть.
– Що б ти хотів сказати іншим людям, які хочуть приєднатися до української армії, допомогти солдатам, цивільним, чи просто в гуманітарних місіях, але бояться?
– Однозначно, подумайте двічі перед тим, як їхати сюди. Я не кажу не їхати, але переконайтеся, що ви чітко усвідомлюєте свої цінності, що насправді вас мотивує і заради чого ви хочете тут бути. Гуманітарна допомога, стабілізаційні пункти чи служба на передовій – я вас заохочую слухати свої почуття, те, що вас підштовхує сказати "я хочу допомогти". Просто переконайтесь, що ви точно знаєте причину вашого бажання. Але якщо ви відчуваєте, що це ваше покликання – приїжджайте і допомагайте, тому що нам дуже потрібна допомога.
