Відтоді, як Дональд Трамп серйозно зайнявся темою російсько-української війни, щільність подій, і без того чимала, досягла зовсім вже захмарних величин. Та сама перепалка в Овальному кабінеті трапилася всього півтора тижні тому – а скільки всього сталося за цей час. Європа активно задумалася над переозброєнням, Емманюель Макрон і Кір Стармер де-факто взяли на себе роль лідерів усього західного світу, якщо вже США добровільно від цієї ролі відмовляються, навіть Китай – і той встиг обуритися ставленням США до європейських країн і виступив проти можливої закулісної угоди Вашингтона і Москви.
Причому спочатку здавалося, що Україна загалом змогла малою кров'ю відбитися від наслідків скандалу в Білому домі. За порадою британців Володимир Зеленський написав "покаянний" твіт, визнавши "лідерство" Трампа і висловити готовність під цим лідерством працювати для досягнення миру. Сам Трамп позитивно прокоментував "лист" від Зеленського – побоювання, що ходили в київських кулуарах, що у своєму зверненні до Конгресу він зрівняє Україну та/або Зеленського із землею, не виправдалися.
Утім, виправдався інший страх – США відключили Україну від військової допомоги та розвідувальних даних. Причому прямим текстом пояснили, навіщо саме – для шантажу. Спецпредставник Трампа з питань України Кіт Келлог і зовсім порівняв Україну з віслюком, якому треба дати по морді, щоб привернути його увагу – і припинення допомоги якраз і послужило таким ударом.
Проте йти на поглиблення конфлікту і повний розрив зв'язків не наважилися ні Київ, ні Вашингтон. Навпаки, з обох столиць звучить оптимізм щодо сьогоднішніх переговорів у саудівській Джидді. Щоправда, не до кінця зрозуміло, на чому саме він ґрунтується.
Із чим до переговорів підійшли США
Є дві школи тлумачень поведінки та заяв Трампа і його команди. Адепти першої з них вважають, що до американського президента можна і потрібно знаходити підхід. Особливо активні вони були в перші дні після вашингтонського скандалу, вказуючи на численні помилки, яких припустився Зеленський, від одягу до неправильної побудови бесіди чи відмови від перекладачів. Мовляв, якщо прийти в костюмі, не перебивати Трампа, показувати Трампу не фото українських полонених, а чернетки якихось контрактів із круглими сумами, – то й результат можна отримати зовсім інший, такий, що набагато більше влаштовує Україну.
Представники другої школи трампознавців зазначають, що, можливо, якісь помилки в комунікації з американцями справді мали місце, і їх справді варто було б уникнути. Але – додають – принципово це б нічого не змінило, оскільки Трамп для себе вже давним-давно все вирішив щодо України та Зеленського особисто. І жодними костюмами-краватками цього не виправити. Приміром, канадці та їхній уряд узагалі намагалися ставитися до Трампа максимально шанобливо – але від тарифів і щоденного територіального харрасменту це їх не врятувало.
Аналізувати заяви Трампа з точки зору логіки вкрай складно, якщо взагалі можливо. Яскравий приклад – його резонансні п'ятничні заяви, згідно з якими: 1) Путін хоче миру; 2) тому він люто бомбить Україну; 3) адже так на його місці робив би кожен; 4) і проблема взагалі не в Путіні, а в Зеленському. Або вчорашні міркування про те, що і в Росії теж "немає карт на руках" – хоча всього кілька днів тому ці "карти" у Путіна були. Як він примудрився їх втратити, Трамп, звісно, не уточнив.
Тож зі щоденних виступів і коментарів Трампа та членів його команди можна зробити один висновок. Вони дійсно домагаються того, про що говорять –закінчення війни в Україні якнайшвидше, на будь-яких умовах, окрім однієї-єдиної: США більше не повинні витрачати сили і ресурси на цю заокеанську війну.
Останніми днями безліч американських журналістів і публіцистів обурювалися тим, що США проявляють жорсткість тільки до однієї сторони війни – України. Метод "батога і пряника" працює дуже нерівномірно. Хтось навіть намагався безпосередньо запитати про це самого Трампа – щоб у відповідь почути, що в усьому винен Байден.
Переговори в Овальному кабінеті (фото: Getty Images)
З точки зору самого Трампа викручування рук саме українцям якраз має конкретну логіку. Найшвидший спосіб закінчити поєдинок двох нерівних суперників (а Україна, як не крути, все-таки в ролі слабшого) – якраз поставити підніжку найслабшому й найуразливішому з них.
Оточення Трампа вже кілька днів повторює, що саме воно хоче отримати від сьогоднішньої зустрічі – сигнали про те, що "українці справді налаштовані на мир". Оскільки кількісно виміряти рівень "настрою" українців навряд чи можливо, показником буде готовність нашої делегації "до поступок". Зокрема, за словами держсекретаря США Марко Рубіо, у будь-якому разі йтиметься про якісь територіальні поступки (вочевидь, сьогодні в Джидді від нашої команди чекатимуть хоча б артикульованої готовності до цього). І тут Україна все ж може спробувати видоїти із ситуації максимум користі для себе.
Із чим до переговорів підійшла Україна
Після перепалки в Білому домі українська команда зрозуміла, що йти на якісь поступки американцям все ж таки доведеться вже на цих етапах, вочевидь, у цьому Київ переконували і Франція з Британією. Початкова концепція – жодних припинень вогню до отримання твердих гарантій безпеки від США – не мала жодних шансів на реалізацію.
Тому в справу пішов франко-британський план із "частковим" або "пробним" перемир'ям у повітрі та на морі, на який погодилася й Україна. За словами обізнаного співрозмовника РБК-Україна, завдання-максимум на сьогоднішніх переговорах – щоб потенційне часткове припинення вогню було хоч чимось забезпечено, хоч можливою підтримкою американцями в майбутньому (в якомусь вигляді) європейського військового контингенту в Україні. Поки щодо цього Трамп і команда давали максимально розпливчасті навіть за своїми мірками коментарі. Хоча ідею обмеженого перемир'я як такого той же Рубіо оцінив цілком нормально.
Глибший задум – спробувати нарешті перекинути м'яч на російську половину поля. Ось, Україна вийшла з конкретною ідеєю – не воюємо на морі, не обстрілюємо тили тощо. – Росія на це якось повинна буде відреагувати. І якщо реакція Трампу не сподобається – тоді (принаймні, є такі сподівання) він може замислитися над тим, чи справді "Путін хоче миру", а головна проблема – це позиція України, чи насправді все зовсім по-іншому.
"Нам не можна виходити на припинення вогню з позицій сторони, що програла, це нам у майбутньому потім відгукнеться багаторазово. Нам важливо показати, що Росія не виграла. Якщо буде таке часткове припинення вогню, як ми пропонуємо, це можна буде подати як паритет, ось, є наша позиція, є російська, всім довелося піти на якісь поступки. Це сигнал, що і в майбутньому нам не навісять якихось кабальних угод", – міркує співрозмовник.
Поганий сценарій – якщо Україні спробують нав'язати суто російське бачення процесу: згоду на припинення вогню на основі Стамбульських угод. На більш далеку перспективу це означатиме, що Україна, як не крути, війну програла, і так чи інакше залишиться в "зоні інтересів" країни-агресора, і Штати з цим, у принципі, згодні.
Протягом останніх чотирьох місяців, від самої перемоги Трампа на виборах, РБК-Україна часто чуло від різних співрозмовників, і від українців, і від європейців, що головний шанс України в середній і довгій перспективі – сподіватися на крайню тупість і зарозумілість росіян, які можуть примудритися програти вже майже виграну партію. Сьогодні в Джидді росіян, судячи з усього, не буде – тож завданням нашої сторони буде заочно підштовхнути агресорів до помилки.
