Артур Дронь: «Страх за рідних сильніший, ніж страх за себе»: про війну, загиблих побратимів і людяність.
Український письменник і військовослужбовець Артур Дронь під час повномасштабної війни почав писати не лише вірші, а й прозу, намагаючись осмислити пережите на фронті. Його дебютна прозова книга «Гемінґвей нічого не знає» розповідає про військових, смерть, страх, віру, людяність і досвід, який неможливо повністю передати словами. Під час зустрічі у Вільнюсі автор пояснив, чому вирішив писати про болісні спогади, як підтримує зв’язок із побратимами та чому людяність часто проявляється не в героїчних вчинках, а в сумнівах і страхах.
Чому поет пішов на війну
Артур Дронь — український поет, автор книжок «Гуртожиток № 6» і «Тут були ми». Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення росії він добровільно приєднався до 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Військовослужбовець із позивним «Давид» виконував бойові завдання на Харківському напрямку, а згодом — на Запорізькому фронті.
Під час лікування після важкого поранення він написав свою дебютну прозову книгу «Гемінґвей нічого не знає».
— Скільки страху відчуває поет, коли йде на війну? Чи відрізняється цей страх від того, який переживають люди інших професій?
— Думаю, такі самі відчуття, які має будівельник, що йде на війну, або водій автобуса, журналіст чи університетський професор. У таких обставинах кожен насамперед просто людина, яка перебуває в небезпеці, чия сім’я також у небезпеці й яка мусить ухвалити рішення, що робити.
Як врятувати дітей, приєднатися до армії, зайнятися волонтерством? Що зробити як людина, аби захистити тих, кого любиш? І лише на другому місці — те, чи ти поет, чи продавець у магазині, чи журналіст.
— А як ви переживали власний страх?
— Це страх загинути, потрапити під окупацію чи зазнати чогось дуже страшного. Але також дуже великий страх за своїх рідних. Ми бачили з перших хвилин повномасштабного вторгнення, що росіянам ішлося про те, щоб прийти й усіх повбивати, повирізати.
І страх за рідних сильніший, ніж страх за себе. Завдяки цьому ти також наважуєшся зробити якийсь крок.
Моя мотивація не була пов’язана з моїм статусом поета. Це було просто бажання жити, не жити в окупації та не допустити інших жахіть.
«Я писав про те, що було найважливішим для мене»
Книга «Гемінґвей нічого не знає» народилася під час відновлення після важкого поранення. У ній автор описує досвід війни без спроб зробити його красивішим або зручнішим для читача.
На відміну від віршів, які Дронь писав під час активної військової служби, проза дала йому можливість докладніше розповісти про пережите.
— Як і чому вам вистачило сили писати про такі сильні переживання після поранення?
— Я взагалі займався одним і тим самим: писав про те, що для мене найважливіше, що мені найважливіше проговорити й прописати.
Коли я активно служив, був на фронті, ще до поранення, такі важливі для мене речі проговорював віршами. Це жанр, який найбільше підходить солдатові, у якого немає часу й особливих умов для творчості. Тому я писав тільки вірші.
Коли після поранення минув певний час і я почувався значно краще, у мене було багато часу та спокійніші обставини в госпіталі, у рідному місці. Бажання залишилося тим самим — писати про найважливіші для мене речі.
Я почав робити це в трохи довшій формі, бо мав таку змогу. Якоїсь особливої сили для цього не потребував. Це просто моя робота як письменника — писати про те, що мені важливо.
— Чи думали ви під час написання книги про майбутніх читачів?
— Коли я писав цю книгу, зовсім не думав про читачів. Насамперед це було потрібно мені, щоб переосмислити те, що сталося.
Я не ставив собі питання, як писати, а просто писав те, що на той момент здавалося найважливішим. Уже під час редагування я думав про читачів і визначав для себе теми, які є в книзі.
Але це не був якийсь складний процес, який я собі вигадав і мусив пройти. Усе відбувалося природно.
«Людяність — у сумнівах, страхах і відповідальності»
У книзі автор порушує питання віри та відповідальності за війну. Зокрема, розмірковує про те, чому Бог допускає людські страждання, якщо є досконалим розумом і любов’ю.
Під час зустрічі у Вільнюсі Артур Дронь пояснив, чому вважає важливим не уникати таких запитань, навіть якщо на них немає однозначних відповідей.
— У книзі ви запитуєте, чому Бог допустив війну, якщо він є досконалим розумом і любов’ю. Чи знайшли ви для себе відповідь?
— Це одна з найважливіших і найскладніших тем книги. І, напевно, одна з найважливіших і найскладніших частин людського життя загалом, принаймні для людини, яка замислюється, чи є щось вище за нас.
Особливо якщо вона вірить у вселюблячу, всемогутню істоту й живе в такий складний час, як ми зараз в Україні.
Люди, які вірять, є. Є ті, хто сумнівається, хто зневірюється, хто ставить запитання Богові. Я також із таких людей. І, якими б важкими не були ці запитання, мені було важливо їх проговорити.
Коли ми звинувачуємо Бога в тому, що відбувається в Україні, то перекладаємо на нього відповідальність за те, що роблять росіяни. Є конкретні 140 мільйонів людей, які чинять ці жахіття, а не Бог.
Але щойно ми це розуміємо, постає наступне запитання: якщо він не спричинив війну, чому не зупиняє її так, як нам хотілося б?
Ми можемо про це думати, шукати відповіді й можемо їх не знайти. Але мені здається, важливо, що є багато людей, які думають про те саме. Якщо мені цінно поговорити з ними, а їм — замислитися над цим, то, напевно, це найкраще, що можна зробити просто зараз, навіть не маючи всіх відповідей.
— А що для вас означає людяність?
— Мені видається, що людяність є навіть у цих сумнівах, у пошуках відповідей на запитання, на які немає відповідей. У вмінні взяти відповідальність за тих, кого любиш, у страху перед обставинами, в яких ти опинився. Бо дуже по-людськи боятися.
Людяність — це вміння співвіднести себе з кимось, кому ти співчуваєш. Наприклад, литовці вміють поставити себе на місце людей, які зараз в Україні, і допомагають тим, хто перебуває в безпосередній небезпеці.
Це також людяність — подумати про іншого, врятувати дітей із найгірших обставин.
Визначити людяність, можливо, трохи легше, ніж розібратися з усіма запитаннями до Бога, але ненабагато. Це дуже комплексне й велике поняття.
Ми часто уявляємо людяність через романтичні або героїчні вчинки. Але вона проявляється і в сумнівах, і в страхах, і в здатності визнати: мені страшно, я сумніваюся, мені зле. Проте мені потрібно зробити хоча б щось.
Мені здається, саме це і є людяність.
Загиблі побратими, яких неможливо забути
У книзі Артура Дроня є окремі тексти про його загиблих побратимів. Автор згадує їх через конкретні деталі, характери та спільні переживання. У цих історіях є не лише біль утрати, а й гумор, який допомагає побачити за військовими обставинами живих людей.
У литовському виданні книги також опублікували фотографії загиблих захисників. Для цього видавництво отримало письмові дозволи їхніх родин.
— У книзі ви по-різному розповідаєте про загиблих побратимів. Чи досі відчуваєте злість, коли згадуєте їх?
— Так, звичайно.
— Як часто ви спілкуєтеся з побратимами, яких згадуєте у книзі?
— Насправді багато хто з найближчих побратимів, про яких я пишу, вже не перебуває на активній службі. Хтось, як і я, після поранення звільнений, хтось закінчив курси, дехто ще служить, але вже не безпосередньо на фронті, а в більш тиловій частині.
З тими, хто живе у Львові, з найближчими друзями ми намагаємося тримати зв’язок, бачитися, проводити час разом.
Я думаю, що це дуже важливо для людини, яка повертається з війни в тилове місто, — мати поруч когось, із ким ти був в одних обставинах, а тепер повернувся в інші. Мені здається, це допомагає підтримувати одне одного.
Тому я дуже дорожу цими стосунками.
— У литовському виданні з’явилися фотографії загиблих військових. Чому для вас це важливо?
— Я дуже вдячний видавництву за те, що це вдалося зробити. Це важливо, тому що йдеться про реальних людей із реальними іменами та реальними сім’ями, які опинилися в ситуації, в якій може опинитися кожен із нас.
Я дійсно вдячний, що ця книга і в Литві нагадуватиме про це.
Чи може людина, яка не пережила війну, зрозуміти військового?
Артур Дронь не вважає, що люди, які не жили в умовах війни, можуть повністю зрозуміти досвід тих, хто її пережив. Водночас він переконаний: це не привід припиняти говорити про війну та намагатися почути одне одного.
— Чи можуть люди, які живуть далеко від фронту, повністю зрозуміти те, що переживають військові?
— Повністю — звичайно, ні. Але, можливо, це й добре, адже ми нікому не бажаємо такого досвіду.
Ми бажаємо, щоб люди були відкриті до діалогу, хотіли говорити про це й намагалися зрозуміти хоча б щось.
«Гемінґвей нічого не знає» — це не тільки мій досвід, а й досвід інших людей. Наприклад, Гемінґвей не знає, як це — мати ворога в сусідній країні, як маєте ви. Розуміти, що він безпосередньо вам загрожує, і водночас бути частиною Європи, де не всі усвідомлюють цю небезпеку.
Тому, напевно, суть не в тому, щоб зрозуміти одне одного на сто відсотків, адже це, можливо, неможливо. Суть у тому, щоб вести діалог, говорити, шукати спільний словник.
Можливо, із цього щось вийде. Як мінімум, це допомагатиме нам залишатися живими перед небезпекою, яку росіяни становлять для всіх.
Почуття провини тих, хто залишається живим
Під час розмови письменник також порушив тему почуття провини, яке переживають українці через різні обставини свого життя під час війни.
Йдеться не лише про ставлення до тих, хто служить у війську, і тих, хто залишається в цивільному житті. Іноді людина сама починає звинувачувати себе, порівнюючи власні вчинки з тим, що роблять інші.
— Чи є проблеми у письменницькому середовищі між тими, хто долучився до ЗСУ, і тими, хто виїхав з України?
— Думаю, це залежить не стільки від професійного середовища, скільки від конкретних людей.
Дехто дуже гостро сприймає різницю між тими, хто зараз виконує найнебезпечнішу роботу, і тими, хто цього не робить.
Але великою проблемою є нескінченне почуття провини. Іноді проблема навіть не в тому, що тебе хтось звинувачує, а в тому, що ти сам себе картаєш, бо хтось робить більше.
Ця проблема може бути ще гіршою, адже вона не закінчується навіть тоді, коли ти зробив максимум. Ти все одно можеш думати, що хтось також зробив максимум і загинув, а ти зробив максимум, але залишився живим.
Це одна зі складних і болючих речей, які зараз є. Напевно, природно, що такі почуття виникають. Але їхня інтенсивність залежить від конкретної людини.
Що залишається з людиною після війни
Артур Дронь розповідає, що його досвід війни назавжди залишиться частиною життя та впливатиме на все, що він писатиме надалі.
Нещодавно письменник завершив нову книгу, яка поєднує поезію та прозу. За його словами, вона стане останньою, де війна буде описана настільки безпосередньо, через його власний солдатський досвід.
— Чи продовжуєте ви повертатися до власних текстів і перечитувати їх?
— Насправді перечитую тільки на таких літературних зустрічах і читаннях. Сам для себе не перечитую.
На зустрічах із читачами часто читаю свої тексти, але є такі, які не читаю на жодних зустрічах. А є ті, які для мене найважливіші саме для озвучення.
Тому відповідь одночасно і так, і ні: я читаю їх часто, але ніколи просто для себе.
— Чи завершився для вас період написання про війну?
— Я нещодавно завершив нову книжку. У моєму уявленні це остання книжка, де війна описана настільки безпосередньо. Вона поєднує поезію та прозу.
Але коли я кажу, що перегорнув цю сторінку, то маю на увазі письмо, яке безпосередньо розповідає про мій досвід солдата.
Загалом життя під час війни та її досвід назавжди залишаться всередині. Вони впливатимуть на все, що ти пишеш.
Напевно, всі люди, які жили в цей час, носитимуть частинку війни із собою завжди. І це впливатиме на все, що вони роблять, зокрема на те, що пишуть.
Для Артура Дроня література стала способом проговорити пережите, зберегти пам’ять про загиблих і поставити запитання, на які не завжди можна знайти відповіді. Його історії нагадують, що за кожною згадкою про війну стоять конкретні люди, їхні сім’ї та долі. А людяність, за словами письменника, полягає не в тому, щоб не боятися чи не сумніватися, а в тому, щоб навіть у страху знаходити сили зробити щось для інших.
Джерело: 056.ua
