Є щось глибоко українське в тім, як ми пам’ятаємо своїх померлих. Не з розпачем, не з бідканням, а з тихим шепотом молитви, із жменею землі на хресті, з паскою в торбинці та фарбованими яйцями в кишені. Проводи – це не просто день, коли йдеш на цвинтар. Це діалог. Між тими, хто ще тут, і тими, хто вже там.
Час для зустрічі з тими, хто пішов
Після Великодня, коли душа ще співає "Христос воскрес", українці згадують тих, кого з нами вже немає. Це – не просто звичай, це – ніби продовження свята, тільки вже не для тіл, а для душ. Бо якщо Пасха – це про життя, то Проводи – про пам’ять, яка не дає смерті останнього слова.
У різних куточках України ці дні називають по-різному: гробки, поминальна, радониця, Батьківський Великдень… Але суть та сама – згадати рідних. І зазвичай це відбувається не раніше Світлого понеділка – першого дня після Пасхи.
Коли саме вшановують у 2025-му
Цьогоріч, у 2025-му, Священний Синод ПЦУ нарешті офіційно окреслив: з 27 квітня по 3 травня – Тиждень поминання. Тобто Проводи. Цей період вважається "особливим" – саме тоді, за церковним календарем, віряни йдуть на цвинтар, моляться за тих, хто відійшов, а ще – прибирають могили, несуть паски, кутю й крашанки.
Раніше десь був поширений вівторок після Фоминої неділі, коли відзначали Радоницю. Але, як пояснюють у ПЦУ, це – більше російська традиція. На наших землях споконвіку поминальним був увесь тиждень після Фоминої неділі.
Традиції, що повертаються: як поминають у різних церквах
У греко-католиків – трохи інакше. Вони здебільшого йдуть на кладовища на другий або третій день Пасхи, іноді – у Фомину неділю. Йдуть не просто так, а з хлібом, з молитвою. Бо, як кажуть у них: "живі йдуть до мертвих, щоб поділитись з ними радістю Воскресіння".
Церква щораз нагадує: не треба обідати на гробках. Молитва і добрі справи – найкращий помин. А не застілля на надгробку.
Як це виглядало колись – народна традиція
Давніше все було трохи інакше. Більше душі, більше глибини. Народознавець Василь Скуратівський (з Житомирщини, село Великий Ліс) згадував, як у дитинстві бігав на кладовище прибирати могили своїх рідних. Не тому, що змушували – а бо так годилося.
Каже, в його селі Проводи завжди були у вівторок. Люди готувалися до них як до великого свята – прибирали, фарбували хрести, садили квіти. Потім приходила вся родина, збиралися біля могил. Цілували хрести, говорили щось своє – щире, тихе. Потім ішов священник з півчою – і вже починалась служба. На гробках клали скатертини, на них – паски, яйця, кутю…
І далі – панахида. Священник читав поіменно всіх, кого згадували. Як справжній родовід. Зі сльозами, з пам’яттю.
А потім – спільна трапеза. Не бенкет, ні. Просто розкладали їжу на землі, ділились тим, що мали. Але перш за все – колово. Це така медова пшенична кутя, з якої починали і завершували поминки.
Пили горілку, але без "будьмо!" – тільки мовчки, або з тихим:"Їм – Царство Небесне, а нам – прожить та спом’янути".
Ще один давній звичай – "Бабський Великдень"
До речі, мало хто знає, але колись був ще один обряд – Бабський Великдень. Його описували і Грушевський, і Павло Чубинський. Він чимось схожий на Проводи, але специфічно жіночий. Збирались лише жінки, приносили страви, молились, голосили, згадували своїх.
Це було щось на межі жалю і спокою, між тугою і прийняттям. Досі подекуди подібні звичаї збереглись, але назва "Бабський Великдень" вже майже зникла – злилась із Фоминою неділею.
Проводи – це не про смерть. Це про те, що пам'ять сильніша за неї. Про тишу між могилами, де кожна хрестовина – як слово у великій родинній молитві. Ми несемо до предків не їжу, а вдячність. Не плач, а пам’ять. І поки ми пам’ятаємо – вони з нами.
Джерело: 5692.com.ua
