Скажу відверто — буває, що дивитися людині просто в очі під час розмови якось… ніяково. І це не про сором'язливість чи невпевненість. Просто наче щось всередині починає бурчати: "Відвернись уже, не можу думати!". Знайомо?
Це явище дослідники вирішили розібрати трохи глибше. І знаєте, що виявилось? Мозок просто не встигає. Він, бідолаха, не в змозі одночасно тримати зоровий контакт і ще й щось придумувати, аналізувати, відповідати.
Що робили вчені, аби це зрозуміти
Уявіть собі експеримент: взяли 26 добровольців і посадили грати в гру на асоціації. Схема проста — показують слово, наприклад, "м'яч", а людина має миттєво відповісти дієсловом: "кинути", "грати", щось подібне.
І все б нічого, якби не одна "фішка". Спілкування відбувалося через екран — перед учасником було комп’ютерне обличчя, яке то дивилося на нього, то ні. Ніби такий собі віртуальний співрозмовник. Плюс — деякі слова були легкими для підбору асоціації, інші — навпаки, хитрими.
Складність слів і погляд в очі: що пов'язує ці речі
От, скажімо, слово "лист" — дієслів до нього можна придумати хоч десяток, а от яке вибрати швидко? Або "небо" — тут уже інша крайність: що тут сказати? "Летіти"? "Дивитися"? "Мріяти"? І мозок починає метатися.
І саме в ці моменти люди майже завжди… відводили очі. Не тому, що їм не подобався той, хто на екрані, а тому, що їм потрібно було зосередитись. Фокус. Концентрація. І очі — як не дивно — заважали.
Дивитися й думати — не завжди йдуть у парі
Виявилося цікаве: коли учасники не дивилися в очі комп’ютерному співрозмовнику, вони відповідали значно швидше. У буквальному сенсі — очі, звернені на іншу людину, "гальмували" пошук слів.
Можна сказати, що зоровий контакт сам по собі — це теж робота. І, здається, мозок сприймає його як окреме завдання. Тож коли до нього додається ще щось — наприклад, знайти потрібне слово чи сформулювати відповідь — когнітивне навантаження перевищує межу зручності.
Трохи про нас самих — чому це важливо
Схоже, що ця звичка — відводити погляд у момент напруження — має цілком практичне пояснення. Це не уникнення людини, не холодність і точно не "я тебе ігнорую". Це, швидше за все, спосіб мозку переключитися в режим "я думаю, не чіпайте мене".
До речі, це пояснює й багато соціальних моментів — наприклад, чому діти, які вчаться чомусь новому, часто дивляться кудись убік або в підлогу. Просто мозок намагається сфокусуватись, а очі… ну, вони поки що відпочивають.
Погляд не завжди означає увагу, а увага — не завжди потребує погляду
Ось така несподівана правда: іноді дивитися в очі — це вже занадто. Особливо коли треба щось швидко згадати, придумати або зрозуміти. Наш мозок не машина. Він має обмеження. І іноді — цілком природно — він просить паузу. Хоч би у вигляді того, що ми на секунду відвернемо очі.
Це не слабкість. Це — механізм адаптації. І, мабуть, саме тому ми не завжди можемо зустрітись поглядом — не тому, що не хочемо, а тому що думаємо.
Джерело: 5692.com.ua
