У нас все нормально. Просто дванадцятий рік війни

Чому наша незламність перетворилася на вимогу до самих себе?

Цю колонку я задумала після чергового масштабного обстрілу Києва. І вона могла бути зовсім іншою.

Після таких ночей я, як правило, внутрішньо завмираю на увесь день. Наслідки виснажують мене сильніше за обстріли. Особливо коли багато жертв і руйнувань. Тому я планувала донести максимально просту думку: якщо у вас сьогодні немає сил – не треба вдавати, що вони є. Ми й так вимагаємо від себе забагато.

Спойлер – це було моє алібі. Така собі індульгенція, запопадливо видана власним мозком.

Через кілька днів, нарізаючи свої десять тисяч кроків довкола ЖК, я розбирала себе на атоми, аналізуючи: чому щоразу дію за однаковим сценарієм? Відповідь була настільки очевидною, що аж незручно для коуча.

Новий обстріл почався десь за годину.

"Цікаво, чи вдасться мені хакнути завчений сценарій цього разу?" – подумала я.

Але перш ніж розповісти про свій результат на ранок, давайте повернемося до попередньої тези: ми забагато від себе вимагаємо в тих умовах, у яких вимушені жити.

Щоб перевірити цю думку, я поговорила зі своїми підписниками в Instagram. Звісно, це не репрезентативне опитування. Але цікавий нюанс: майже 80% з них заявили, що нічого від себе не вимагають, коли немає сил, і не відчувають за це провини.

Але водночас на запитання "За що ви себе все-таки сварите після важких ночей?" відповіді були такими: не маю сил працювати, не даю ради з тривожністю, за те, що пішла в укриття, за те, що не пішла в укриття, недостатньо ефективна, за те, що залишаюся в небезпеці, не вмію правильно відпочивати й відновлюватися.

Тобто ми можемо щиро вважати, що нічого від себе не вимагаємо, і тут же бути собою незадоволеними. А на запитання "Як ти?" автоматично відповідати: "У порядку".

Війна давно стала нашою новою нормальністю. Якийсь час ми жили за цими правилами. Але зараз навіть ті, хто довго тримався, дедалі частіше визнають, що більше не стягують.

При цьому ми не просто забули змінити вимоги до себе. Здається, ми їх посилили. Бо часто навіть турботу про себе перетворюємо на внутрішній KPI. Хоча на це теж потрібні сили.

Незламність, яка мала бути нашою опорою, поступово стала вимогою.

Тепер повернуся до того ранку й очевидного результату мого самоколупання.

Звичний сценарій – щоразу завмирати після обстрілів – повторювався, бо я це дозволяла. Мозок мав преференцію вибрати реакцію за мене, а він завжди вибирає шлях найменшого опору.

Цього разу я встигла зупинити його на підльоті.

У Стівена Кові це сформульовано як "простір між стимулом і реакцією". У цьому просторі – наша сила обирати свою реакцію. У нашій реакції – наше зростання і свобода.

Я не кажу, що це має спрацювати для всіх. Я навіть не знаю, чи спрацює це для мене наступного разу.

Будь-який ваш вибір зараз – ок.

Я просто пропоную ще один варіант – відстежити ті самі тригери, які впливають на ваш стан, і свідомо вибрати іншу реакцію. Можливо, це додасть сили пройти цю довгу дистанцію війни.

Бо наше завдання – вистояти на один день довше. Незламність ми вже довели.