Знаєте, скільки вже було зустрічей у форматі “Рамштайн”? Ось ця, 9 січня, стала 25-ю! Якщо пригадати, перша відбулася ще у квітні 2022 року. Тоді й подумати не могли, що цей формат настільки закріпиться. Український міністр оборони Рустем Умєров назвав цю зустріч однією з найважливіших за весь час.
Але були й скептикиДо речі, ще до початку зустрічі польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш припустив, що це може бути останній “Рамштайн”. Такі слова викликали хвилю обговорень, бо звучали вони, м’яко кажучи, тривожно. Але якщо подивитися на контекст, його песимізм зрозумілий: політика Дональда Трампа, який ось-ось офіційно стане президентом США, виглядає, м’яко кажучи, хаотичною. Він уже натякав на поглинання Канади та анексію Гренландії.
Що буде з підтримкою УкраїниЯкщо новий президент США вирішить обмежити чи взагалі припинити допомогу Україні, то “Рамштайн” на американській авіабазі ризикує стати лише історією. Але поки що є надія. Косіняк-Камиш, вже після закінчення зустрічі, сказав, що наступна зустріч, ймовірно, відбудеться вже після зміни адміністрації в США. А Зеленський заявив, що чекає на черговий “Рамштайн” у лютому.
Що обговорювали цього разуНайголовніше — довгострокові плани. Було затверджено дорожні карти до 2027 року. Вони передбачають постачання озброєння, підтримку обороноздатності України, а також детальні перспективи на 2025 рік.
Стратегія України на 2025 рікОсь що конкретно ми плануємо:
Стабілізація фронту. Це основа основ.Посилення захисту неба та морських шляхів.Зміцнення обороноздатності.Двосторонні зустрічіДо речі, під час “Рамштайну” відбулося чимало важливих переговорів із ключовими партнерами України: США, Норвегією, Італією та Нідерландами. Ці країни готові підтримувати нас і далі, попри всі виклики.
Що буде далі? Якщо чесно, ніхто не знає напевне. Але одне очевидно: Україна не залишиться сам на сам зі своїми проблемами. А поки що слідкуємо за новинами й сподіваємося, що навіть зміна політичних вітрів у США не змінить підтримки України.

Джерело: 5692.com.ua

За останні півтора року до кадрового резерву держслужби для деокупованих територій внесли 3 015 кандидатів. Це люди, які готові працювати на благо країни в умовах післявоєнної реальності. Про це повідомило Національне агентство з питань державної служби.
Цифри, які говорять самі за себеЗа цей період у спеціальній електронній системі було зареєстровано 3 229 анкет. Цікаво, що з них 1 770 – від чоловіків, а 1 459 – від жінок. Хтось подає заявку із впевненістю, а комусь відмовляють: 213 анкет не пройшли через невідповідність критеріям.
А хто ж ці людиТут узагалі повний мікс. Є діючі чиновники, депутати, військові, а є журналісти, волонтери, навіть громадські діячі. Хтось із них уже працює на державній службі, а хтось — тільки планує. Ну, і ще приємно знати, що серед них є люди з реальним бажанням допомогти країні. Це не просто “паперові” кадри.
Ось уявіть: людина, яка раніше волонтерила на фронті, тепер хоче допомагати відновлювати дороги чи адмінбудівлі. Або, скажімо, журналіст, який брав інтерв’ю в зоні бойових дій, тепер вирішив стати частиною нової державної системи. Це надихає.
Куди всі ці люди хочуть потрапитиТут усе логічно.
Крим і Севастополь,Донеччина,Запоріжжя,Херсонщина.Це ті регіони, які обирають найчастіше.
Цікаво, що саме ці області найбільше потребують допомоги, і, здається, кандидати це розуміють.
Щодо роботи, то сфери теж більш-менш зрозумілі: адміністративне керівництво, державний нагляд, боротьба з корупцією, управління персоналом. А ще — надання публічних послуг. Це ті самі речі, без яких нормальне життя просто не запустити.
Але проблеми залишаютьсяТут варто сказати чесно: попри всі ці гарні цифри й зусилля, ситуація все одно складна. Як уже згадувалося, у державних структурах усе ще є більше 33 тисяч вакантних місць. І це не тільки у великих містах. Маленькі містечка теж потребують людей, які знають, як і що робити.
Що їх мотивуєДо речі, це дуже цікаве питання. З одного боку, є прості речі: стабільна зарплата, офіційна робота. Але ж це не все. Для багатьох головним стимулом стала можливість зробити щось справді важливе.
Ось подумайте: війна, нестабільність, але люди все одно хочуть працювати на державу. Їх не лякають труднощі чи ризики. Це і є той “стрижень”, який рухає Україну вперед, навіть коли здається, що сили на межі.
Той факт, що тисячі людей готові працювати для відновлення України, вже говорить багато про що. Кожен із них — це маленький крок до великої перемоги. І, можливо, хтось із нас теж захоче приєднатися.

Джерело: 5692.com.ua