Про коріння з Дніпропетровщини, живу мову та шлях у літературі.
Українська письменниця, перекладачка та дослідниця мовної політики Євгенія Кузнєцова має тісний зв’язок із Дніпропетровщиною. Саме у Кривому Розі вона народилася, і хоча дитинство минуло в іншому регіоні, це місто для неї залишається одним із ключових у власній життєвій пам’яті. Про своє коріння, творчість, роботу з мовою та письменницький процес авторка романів «Спитайте Мієчку», «Драбина» та «Вівці цілі» розповіла під час розмови з журналісткою.
Про стиль письма
— Як ви визначаєте свій стиль письма?
Стиль письма я визначаю як спостереження за іншими. І воно, це спостереження, може бути на різних рівнях.
Або, якщо йдеться про художню прозу, то це на рівні людей, емоцій, стосунків. А якщо йдеться більше про дослідницьке письмо, то це вже спостереження на рівні суспільства.
Коли письмо стало основною справою
— Коли з’явилося відчуття, що художнє письмо — це основна практика, а не хобі?
Мабуть, якщо чесно, після другої книжки, після «Драбини». Тоді я зрозуміла, що художні книжки мене можуть годувати.
Я і раніше визначала себе передусім як письменницю художніх творів, але тоді з’явилося відчуття, що це прямо те, чим я можу займатися все життя, сподіваюсь.
Про Кривий Ріг і дитинство
— Ви говорили, що важливу роль у вашій творчості відіграло місце народження. Розкажіть трохи про це.
Я народилася в Кривому Розі, але одразу після мого народження мій дідусь вирішив реалізувати свою мрію — побудувати будинок у селі, де він народився, і провести там пенсію. Він це зробив, і поступово за ним переїхала вся родина — моя мама, ми з сестрою.
Тому росла я на Вінниччині, але Кривий Ріг усе одно був дуже важливою частиною мого життя. У нас постійно було багато гостей звідти. Дідусь рано пішов на пенсію, його колеги часто приїжджали.
Ми також часто їздили до Кривого Рогу. Для мене це було місто-портал між домом і морем, тому що ми завжди їхали через нього на Азовське море — у Генічеськ, який тепер окупований. Тому Кривий Ріг для мене — одне з моїх якірних міст.
Про вулицю Каштанів
— Ви згадували про вулицю Каштанів. Розкажіть про неї.
Це вулиця, яка раніше називалася Щорса. Її не так давно перейменували на Каштанову. Я дуже добре її знаю: там справді ростуть каштани, хоча колись росли тополі.
Мій дідусь займався озелененням району і дуже детально розповідав, як прибирали старі тополі — вони були великі й давали багато пуху. Дідусь був великим фанатом Києва і хотів зробити на цій вулиці «філіал Києва». Він закупив каштани саме того сорту, який росте в Києві.
Людям не всім подобалося, що тополі зрізають. Дідусь навіть ініціював опитування, які дерева садити. А потім зізнався, що на той момент каштани вже були закуплені. Тобто це була така гра в демократію.
Десь у 2014 році вулицю перейменували на Каштанову. Мій дідусь був дуже радий цьому, бо назва Щорса йому не подобалася. Коли я питала: «Хто такий Щорс?», він відповідав коротко: «Бандит».
Про сумніви під час написання
— Як ви працюєте із сумнівами під час написання книги?
Якщо є сумніви, то я, мабуть, не пишу. Поки є сумніви — я думаю про книжку. Ношу її в голові, продумую. А коли сумніви зникають, тоді сідаю писати.
Про тексти і самокритику
— Чи є тексти, які ви вважаєте помилкою?
Нема. У мене є самокритичність ще на рівні внутрішнього редагування до публікації. Якщо мені текст до публікації не подобається, то його просто не буде.
Про найскладніший етап письма
— Який момент у письмі для вас найскладніший: початок, редагування чи завершення?
Мабуть, початок. Інколи буває фальстарт: здається, що вже час починати, сідаєш писати — і розумієш, що ні, ще не час. Далі я пишу лінійно, не шматками. Історія тоді просто розгортається.
Про мовну ієрархію
— Чому, на вашу думку, мовна ієрархія досі така емоційна тема для українців?
Тому що вона зачіпає персональне. І зачіпає те, що щось погане зробили з нашими бабусями й дідусями. Тому це дуже емоційно.
Про діалекти у текстах
— Чи свідомо ви залишаєте діалектизми у прозі?
Так, звичайно. Для мене говірки — важлива частина мови. Я хочу, щоб мова в моїх творах була жива. Але використовую тільки ті говірки, які добре знаю.
Про мовний комфорт
— Чи провокуєте ви свідомо мовний дискомфорт у текстах?
Ні, звичайно. Я провокую мовний комфорт. Мені хочеться, щоб мої герої говорили живою мовою, такою, як люди говорять у житті.
Про межу між живою мовою і бар’єром для читача
— Де межа між живою мовою і бар’єром для читача?
Різні жанри можуть писатися зовсім різною мовою. Я за різноманітність: щоб були складні тексти, дуже метафоричні тексти, і щоб були живіші тексти. Я пишу більш живою мовою.
Про кухню як інструмент оповіді
— Чому кулінарні практики — сильний інструмент для оповіді про ідентичність?
Тому що це дуже багато може розповісти про людей загалом. Ми часто їмо, ми часто взаємодіємо з їжею. Це важлива частина людського життя і всі ритуали навколо їжі. Тому це тема, яка торкається всіх.
Про темп написання книг
— Чи відчуваєте тиск швидко видавати нові книги?
Ні, не відчуваю. Я книги видаю по мірі того, як зріють історії.
Про вплив ринку
— Чи впливає книжковий ринок на теми ваших текстів?
Скоріше ні. Скоріше те, що зі мною відбувається особисто. Але зі мною відбувається те, що відбувається з країною. Тому, думаю, багато хто знаходить ці тексти близькими.
Про літературні тренди
— Які тренди в українській літературі здаються вам штучними?
Я не думаю, що можуть бути тренди штучними. Можуть бути тексти кон’юнктурні, але це у всякій літературі таке буває.
Про ефект після Диктанту
— Ви згадували про реакцію після диктанту та флешмоб із діалектами.
Після диктанту, через те що там було три діалектні слова, був такий сплеск різних варіантів диктанту, написаних різними говірками. Кафедра діалектології університету Шевченка зацікавилася цим і зібрала корпус текстів. Тепер вони використовують його під час навчання студентів.
Про письмо під час війни
— Чи відчуваєте очікування писати «важливіше» під час війни?
Якщо йдеться про художнє письмо, то ти просто пишеш те, що тобі болить. І дуже чітко відчуваєш межі.
Наприклад, сьогодні ми стоїмо у Вільнюсі, і буде виступати Артур Дронь. Він воював і написав книжку про війну. Я не можу написати таку книжку, бо я війну на свої очі не бачила. Тому пишеш те, що бачила сама.
Про ризик повторювати успішні формули
— Як ви реагуєте на те, що успіх може зафіксувати автора в певному жанрі?
Треба не боятися бути іншою. Можна було б після «Спитайте Мієчку» постійно писати щось подібне, але це колись закінчиться. Тому я писатиму ту історію, яку маю, а не ту, що може бути чи не бути успішною.
Євгенія Кузнєцова продовжує працювати на перетині художньої літератури, дослідження мови та культурної пам’яті. У своїх текстах вона поєднує особисті історії, спостереження за людьми та роздуми про українську ідентичність — теми, які часто беруть початок у власному досвіді та спогадах, зокрема пов’язаних із Кривим Рогом на Дніпропетровщині.
Джерело: 056.ua
