Інколи життя підкидає такі ситуації, коли ти — ніби випадковий перехожий — заходиш у кімнату, а там уже гримить гроза. Хтось кричить, хтось ображається, а ти стоїш, наче той переляканий голуб між двома шуліками, й не розумієш, що робити. Буває ж таке?
А найцікавіше — іноді це трапляється регулярно: на родинних зібраннях, у гостях у друзів, або просто вдома між мамою й бабусею. І ти вже автоматично ніби втягнутий у ту сварку. То що ж відбувається? Чому ми опиняємося в цьому "перехресті" емоцій?
Якщо тебе постійно тягнуть у сімейні сварки — є про що задуматися
На роботі — усе спокійно: колеги не рвуться ділити з тобою свої конфлікти. А вдома — тільки переступив поріг, як тут же починається: хтось з кимось не поділив ложку, хтось образився на слово, і вже починається вистава. Здається, тебе там всі знають настільки добре, що вирішили автоматично зробити «посередником».
З дитинства у багатьох так: батьки, самі того не розуміючи, підтягують дитину до своїх сварок. Мовляв, хай підтримає маму чи тата. І от та дитина — виростає, але все ще вважає: "Моя справа — втрутитися". І часто — ще до того, як її хтось про це попросив.
Така звичка — як тінь, тягнеться за людиною і в дорослому житті. Чоловік, дружина, сестра — усі знають: "Ага, вона (він) завжди лізе мирити". І користуються цим. Навмисно чи випадково — інше питання.
Чому ми влізаємо в ці сварки
Причини, як водиться, не на поверхні. Але кілька основних є:
Миротворець з дитинства
Якщо людина погано переносить крики, сльози, роздратування — вона робитиме все, щоб це зупинити. Навіть якщо це не її бій. Бо ж краще втрутитися, ніж слухати той шквал емоцій.
Установка: "Лаятися — це зло"
В деяких родинах сварки вважалися табу. Все мовчки, спокійно, з виглядом "у нас все добре". І дитина виростає з думкою: конфлікт — це соромно. Тому будь-яку емоційну хвилю вона намагається пригасити ще до того, як з’явиться іскра.
Спроба "виправити" минуле
Є люди, які з малих років були буфером між мамою і татом, бабусею і дідусем. І хоч у дорослому житті це вже інші люди й інші сварки — механізм усе ще працює. Вони, мовляв, "зараз точно вдасться помирити".
Якщо це вже система — треба зупинитися
Ти ловиш себе на думці, що це вже стало регулярністю? Сварки — ніби фон твого життя, а ти — ніби диспетчер на лінії 103, який завжди має втрутитися. Тут уже варто чесно поставити собі кілька питань:
- Чому я знову в центрі чужої сварки?
- Для чого я намагаюся бути миротворцем?
- Може, мені важливо, щоб мене хтось визнав, похвалив, чи просто помітив?
Звучить трохи глибоко, але правда в тому, що кожен з нас іноді діє за "вбудованими" сценаріями, які ще з дитинства прошиті в голові. І часто саме ці сценарії змушують нас лізти туди, де нас не просять.
Що робити, коли сварка вже тут і зараз
Ось кілька речей, які можуть допомогти:
- Не піддавайся провокації. Якщо тебе прямо просять "Скажи, хто з нас правий", краще відповісти: "Мені важко це оцінити, бо я вас обох люблю".
- Сфокусуйся на собі. Скажи: "Мені некомфортно чути, як ви сваритеся" — і цього буде достатньо. Не треба бути суддею.
- Вийди з кімнати, якщо можеш. Не завжди, але іноді найкращий варіант — вийти з епіцентру.
- Вивчай свої тригери. Якщо ти розумієш, що знову "втягуєшся", спробуй зробити крок назад і подумати: що тут відбувається насправді?
І головне — чесність із собою
Справді, поки ми не запитаємо себе: "А навіщо мені все це?" — ми й далі будемо бігати на дзвінки "101" у родинних війнах. Але як тільки з’являється усвідомлення, що це не твій конфлікт, не твоя битва, не твоя роль — усе стає трохи ясніше.
І, можливо, колись на наступному застіллі, коли хтось підвищить голос, ти просто зробиш ковток чаю, усміхнешся і скажеш:"Цього разу я пас. Розбирайтесь без мене". І це буде найздоровіше, що ти можеш зробити.
Джерело: 5692.com.ua
